Наталя Заболотна пояснила основні тези всеукраїнської ініціативи Олени Зеленської «Без бар’єрів»

На Вінниччині, зокрема в обласному центрі, вже досить давно проводиться системна робота з полегшення життя людей з інвалідністю: пандуси, громадський транспорт з низькою підлогою, адаптовані ЦНАПи тощо. Наразі ж наш регіон долучився ще й до відповідного державного проєкту. Розповідає перший заступник голови Вінницької обласної державної адміністрації Наталя Заболотна:

- Першою леді України Оленою Зеленською започаткована всеукраїнська ініціатива «Без бар’єрів». Основна її місія – подолання проявів дискримінації і бар’єрів, з якими зіштовхуються українці незалежно від віку, статі, наявності інвалідності тощо. Тобто, ця ініціатива стосується не лише людей з інвалідністю – вона значно ширша.

Зараз працює дуже велика робоча група по розробці відповідної національної стратегії – має вийти сучасний комплексний документ-дороговказ. Його схематичне представлення вже відбулося, він охоплює всі сфери життя людини, містить соціальний компонент, освітній, працевлаштування, бізнес, архітектурну доступність, цифрову безбар’єрність. Очікуємо, що це буде сучасний державний документ для усіх регіонів і для всіх верств, який допоможе здолати бар’єрність у нашому суспільстві.

В контексті цього Вінницька область і Вінницька міська рада, які мають значний досвід роботи в цьому напрямку, доєдналися до ініціативи Олени Зеленської та підписали меморандум про розвиток безбар’єрної архітектури. Зустріч відбулася у Києві за участі першої леді, міністра розвитку громад та територій України Олексія Чернишова, голови облдержадміністрації Сергія Борзова, міського голови Сергія Моргунова, котрі й підписали цей документ.

Підписання цього меморандуму говорить про готовність до спільної роботи в розбудові архітектурного безбар’єрного середовища. В подальшому в його рамках будуть розроблені певні проєкти, які будуть впроваджуватися на теренах міста і області.

- Наталя Михайлівна, якщо бар’єри і безбар’єрність в архітектурі можна відносно легко собі уявити, то загалом всеукраїнська ініціатива «Без бар’єрів», на перший погляд, здається занадто широкою й всеосяжною. Чи вона реальна?

- Цілком. Це якраз чітко структуровані компоненти. Сама по собі архітектурна доступність не забезпечить безбар’єрність. Наприклад, коли людина на візку  шукає роботу і може заїхати в центр зайнятості, їй також потрібна інформаційна доступність, щоб вона знала, до кого звернутися. Також їй потрібні розуміння й готовність роботодавців – це теж безбар’єрність. Так само, як і соціальна доступність – колектив на роботі має сприйняти свого нового колегу з особливостями. Тощо.

Хоча ви маєте рацію в тому, що, маючи бажання охопити все, важливо не розпорошити свої зусилля. Все має бути розписано по компонентам: як чіткі заходи, так і чіткі критерії їх виконання. Без цього ми не зможемо проаналізувати ступінь виконання запланованого.

Разом з тим без комплексного документу робота в кожному окремому напрямку не співпадатиме з іншими. Як лебідь, рак і щука, кожен буде тягнути в свій бік. Тому це стратегічний документ, стратегічне бачення, яке оцінює міжнародний досвід, успішні європейські та українські практики. До того же в умовах децентралізації зрозуміло, що доступність має бути не лише в обласних центрах, але й в громадах. Тому такий документ є важливим сьогодні саме для планування і вироблення управлінських рішень.

- Чому меморандум про розвиток безбар’єрної архітектури одразу підписали тільки Вінниччина, Вінниця, Черкащина, Донеччина та Маріуполь?

- То був старт, до якого вже зараз приєднуються інші регіони. Це відкритий процес.

- А, наприклад, обласна рада, райони та територіальні громади також будуть приєднуватися?

- Не думаю, що вони мають підписувати меморандум, але виконувати будуть. В тому числі, незабаром, після розробки національної стратегії місцеві громади зможуть долучитися до ініціативи, затверджуючи свої власні програми.

- Наталя Михайлівна, коли мова йде про архітектурну безбар’єрність, мається на увазі нове будівництво чи старе теж?

- Коли мова йде про нове будівництво, зокрема програму президента «Велике будівництво», контролюючі органи надзвичайно прискіпливо відносяться до дотримання державних будівельних норм на доступність. Кожен заклад обов’язково повинен відповідати цим вимогам.

Складніший варіант – старі будівлі та інші об’єкти. Я вважаю, що для них мають існувати певні бюджетні проєкти. Наприклад, доступна зупинка: до неї може зручно під’їхати спеціальний громадський транспорт з низькою підлогою, відповідно людина на колісному кріслі може самостійно до нього заїхати, чи з нього виїхати. Або державна субвенція на спеціальні шкільні автобуси. Подібними ініціативами на місцях і на рівні держави ми зможемо поступово змінити оточуючий світ.

- Тоді виходить, не спеціальний громадський транспорт і виробляти нема сенсу?

- Так. Це називається принцип універсального дизайну. В нових об’єктах він реалізується на етапі проектування. Наприклад, в нових будинках вхід знаходиться на рівні землі, без сходів. Це зручно і людині на візку, і матусі з коляскою, й людині похилого віку.

Стосовно вже існуючих будівель та об’єктів з бар’єрами, було б непогано, якби в державному фонді регіонального розвитку певна частина коштів передбачалася на проекти з забезпечення доступності. Адже в багатьох випадках для забезпечення доступності старих будівель потрібні нестандартні рішення та значні кошти. Наприклад, на ліфти, підйомники тощо.

Хоча інколи доступність дешевша, ніж багатьом здається на перший погляд. Наприклад, коли йде мова про душові кімнати в лікарнях, інтернатах, школах. Тут доступність передбачає відсутність порогів, кабінок та піддону; достатньо підлогу викласти плиткою з нахилом на стік води. Єдине, що для маломобільної людини чи на візку до стіни кріпиться таке пристосування, як відкидний стілець. Якщо порахувати в коштах, то доступна душова дешевша за звичайну.

Інший приклад зі світу гігієни. Для того, щоб підйомник з маломобільним клієнтом міг під’їхати під ванну (щоб опустити в ню людину, а потім звідти її забрати), не треба обкладати ванну плиткою. Звісно, під ванною тоді треба буде прибирати.

- І такі ж душові чи ванни можна робити і в приватних будинках чи квартирах?

- Звичайно.

- Наталя Михайлівна, пропоную згадати «історію». Насправді вищезгадані ініціативи для вас зовсім не нові. Я знаю, що ви цими питаннями займаєтеся вже дуже давно. В тому числі з нашою унікальною землячкою Раїсою Панасюк. Можете згадати, як ви познайомилися?

- Моє знайомство з тематикою забезпечення доступності почалося власне зі знайомства з Раїсою Панасюк - в контексті реалізації молодіжного заходу Школа самостійного життя. Мовою ініціативи «Без бар’єрів» вона розробляє соціальну доступність. Здається, це був 2003-ій рік. Літній табір передбачав самостійне проживання людей з інвалідністю – вони вперше обходилися без допомоги рідних. Його випускниками стали, в тому числі, сьогоднішні продовжувачі ідей і роботи Раїси Сюзанна Жуковська та Людмила Нецкіна, які наразі працюють в громадській організації «Гармонія».

Нерідко надмірна опіка батьків не дає людям з певними обмеженнями усвідомити, що вони можуть жити самостійно. Але сьогодні, наприклад, Сюзанна й Людмила живуть абсолютно самостійно в своїх власних помешканнях, мають роботу.

Потім, коли я очолила департамент соціальної та молодіжної політики, наша співпраця з Раїсою, звісно, поглибилася. Причому не лише з «Гармонією», але й з іншими громадськими організаціями: «Відкриті серця», «Усі», «Паросток», УТОГ, УТОС, «Вінниця Даун-синдром» та інші. Разом ми запроваджували доступність і безбар’єрність в інтернатах і інших соціальних закладах області. Їх мешканці інколи десятиліттями не спускалися з поверху на вулицю подихати свіжим повітрям. А працівники були змушені на руках заносити в ванну кімнату клієнта, щоб провести гігієнічні процедури…

Я можу довго про це згадувати. Наприклад, разом з УТОСом ми запровадили звукові маячки для незрячих людей, щоб вони могли знайти вхід до адміністративних будівель (наприклад, в «Книжці», молодіжному центрі «Квадрат», міських прозорих офісів).

Також у нас з’явилися курси по навчанню жестовій мові працівників прозорих офісів та органів соціального захисту населення, до яких найчастіше звертається цільова аудиторія.

Багато уваги ми приділили питанням транспортування маломобільних людей – нині 23 територіальні громади Вінниччини системно забезпечують підвіз таких людей. Звісно, в першу чергу, мова за великі населені пункти.

В області з’явилися нові соціальні послуги: тимчасовий відпочинок для батьків, які виховують дитину з інвалідністю, та раннє втручання (своєчасне виявлення та реабілітація малят з патологією)…

Повторюю, я можу тут дуже довго говорити. І пишаюся тим, що ми маємо комплексну обласну цільову програму соціального захисту населення, яка містить в собі компоненти безбар’єрності.

- Тобто, зараз в інтернатах Вінниччини клієнт у візку може самостійно проїхати на двір чи в душову кімнату?

  - В переважній більшості так. Тих же підйомників, про які я розповідала вище, ще трохи бракує. Але в більшості випадків медсестри й санітарки пацієнтів на руках все таки вже не носять. А ще зовсім недавно в нас підйомників не було зовсім. Все поступово змінюється на краще.

- А як людині з інвалідністю пояснити, що є речі, яка вона може і має робити сама? Це не завжди здорові люди розуміють…

- Інвалідність є різна. В тому числі вроджена й набута. Остання проходить складніше, бо людину пригнічує біль втрати. Тут потрібна робота психологів та центри соціальних послуг, які повинні допомогти максимально адаптуватися і вмотивувати на активний спосіб життя.

Радянська система, закритий спосіб проживання, несприйняття в суспільстві – все це формувало споживацький принцип життя людей з інвалідністю. Але сьогодні ми вже часто стикаємося з іншим – коли особа з інвалідністю першої категорії підгрупи «А» хоче працювати і може заробляти, але юридично вона цього не може зробити, бо в неї так звана неробоча група. Вихід з ситуації – перехід до більш індивідуальної функціональної класифікації інвалідності, яка існує в розвинених країнах. Якщо людина може і хоче працювати, незважаючи на свою інвалідність, вона повинна мати можливості для цього.

- Все рівно важко повірити, що людям з інвалідністю не потрібна стороння допомога. Яка на Вінниччині ситуація з волонтерами і громадським сектором в цій сфері?

- Насправді успіхи у впровадженні доступності в області та, зокрема, у Вінниці стали можливими, в першу чергу, завдяки активним і дієвим громадським організаціям. Адже найкращими фахівцями у цій сфері є ті, кого ці послуги безпосередньо стосуються: самі люди з інвалідністю та їх батьки. Цей громадський рух і є нашими основними волонтерами.

- Одна з останніх ініціатив з вашою участю в напрямку безбар’єрності в нашій області – новини облдержадміністрації з синхронним перекладом мовою жестів. Я бачив кілька відеороликів з вами на сайті ОДА. Але ви чомусь про це не згадали. Дрібниця?

- Ні звичайно! Просто про все згадати важко. В нас з’явилася така можливість, оскільки сурдоперекладач Світлана Заборовська стала фахівцем нашого комплексного обласного центру надання соціальних послуг. Довгий час департамент соціальної політики співпрацював з Світланою, як з тренером жестової мови для працівників центрів адміністративних послуг і органів соціального захисту населення. А тепер нам вдалося розширити фронт робіт в цьому напрямку. Адже це та сама інформаційна доступність з всеукраїнської ініціативи «Без бар’єрів». Зараз працюємо над тим, щоб всі брифінги голови ОДА і його заступників супроводжувалися перекладом жестовою мовою.

- Наталя Михайлівна, а вам особисто доводилося відчувати дефіцит доступності?

- Колись в Одесі, де я навчалася і здавала кандидатський мінімум, я зі своєю дев’ятимісячною донечкою Златою зіштовхнулася з неприємною ситуацією в трамваї. Я зайшла в салон з нею на руках і зі складеною коляскою. А потім посадила її в коляску. І тут потрібно виходити, а я розумію, що моя коляска нікуди не пролазить, бо повздовж задніх дверей стоїть перило (в Вінниці, до речі, в транспорті їх тоді вже не було). Добре, що люди допомогли мені підняти візок з дитиною над перилом. Я, коли вийшла звідти, була зовсім нажахана.

Інша ситуація, коли в одному із торгівельних центрів Вінниці я хотіла спуститися з коляскою з дитиною в магазин в підвальному приміщенні, але зрозуміла, що спуск занадто крутий. Я не стала ризикувати, крамниця втратила покупця.

Бували проблеми й на вулицях на спуску з тротуару на проїзджу частину дороги – існує ризик того, що через великий перепад висоти дитина випаде з сидячої коляски. Саме тому у Вінниці на світлофорах і пішохідних переходах зараз намагаються робити пологі спуски, щось на зразок пандусів. Це добре і для людей з колясками, і для візочників, і для велосипедистів…

- А чи доводилось вам самій власними руками колись допомагати таким людям?

- Звичайно. Я ж в цьому середовищі досить довго працюю. Але ті люди, з якими мені доводиться контактувати, не хочуть сторонньої допомоги – вони прагнуть зробити це самі. Вони не хочуть, щоб їх на руках заносили на четвертий поверх облдержадміністрації. Вони хочуть, щоб був підйомник або ліфт. Інакше вони відчувають себе незручно і некомфортно.

- І, дякуючи, в тому числі, вашій наполегливості, в будівлі ОДА та облради вже є ліфт/підйомник…