- Наталя Михайлівна, як для чиновника, ви ще зовсім молода людина. Як вам вдалося пройти такий швидкий кар’єрний шлях? За рахунок чого ви перемагали старших та ймовірно не менш досвідчених конкурентів?
- Не такий вже й швидкий у мене кар’єрний ріст, адже в державній службі я працюю з 2002 року. Мій загальний стаж на сьогодні – 17 років. Хоча звісно багато колег мають не менший, а то й більший досвід роботи. Мабуть мене вирізняє результативність в справах.
До того ж в моїй кар’єрі нема перестрибування щаблів. Одразу після закінчення університету прийшла на посаду головного спеціаліста тоді ще управління сім’ї та молоді облдержадміністрації, займалася підтримкою молодіжного руху, організацією молодіжного дозвілля і співпрацею з громадськими організаціями. Потім я стала начальником відділу у справах молоді. Були в мене й пониження по службі: під час перманентних з’єднань/роз’єднань з управлінням спорту я знову поверталася на посаду головного спеціаліста, була заступником начальника відділу, потім знов головним спеціалістом… Але в декретну відпустку пішла начальником відділу. А коли я повернулася до праці, мені запропонували посаду заступника керівника на той момент вже знову об’єднаного управління спорту, сім’ї та молоді. Мій керівник представляв спорт.
- Трохи дивно, принаймні як на мене, виглядають дві речі. По-перше, те, що спорт вперто намагаються «одружити» на сімейній та молодіжній політиці, [b]адже це зовсім різні сфери.[/b] По-друге, що у випадку «шлюбу» пріоритет надається спорту, а не сімейній та молодіжній політиці. Це якось неправильно хоча б тому, що соціальна політика охоплює значно більшу кількість громадян (виборців зрештою), ніж спорт. Звідки така зневага?
- Як раз, щоб не втратити при об’єднанні зі спортом здобутки в сфері сімейної та молодіжної політики, я на посаді заступника їх активно відстоювала. Адже практика дійсно показувала, що при злитті зі спортом напрямок сімейної та молодіжної політики відходив на другий план - спорт традиційно був в пріоритеті. Але це не зневага до сімейної та молодіжної політики. Просто спорт популярний, має потужні федерації і приватних інвесторів, які його захищають. А в сімейній та молодіжній політиці менше коштів, більше проблем, й вони вирішуються складно та довго. Але знову ж таки, мабуть в мене були результати, бо коли створювався департамент соціальної та молодіжної політики, мені запропонували його очолити.
- Повертаючись до конкуренції. З об’єктивних причин чоловікам легше будувати кар’єру. Вам вдалося обійти багатьох чоловіків?
- Мабуть не дуже багатьох . Бо сфера соціальної та молодіжної політики представлена переважно жінками. Але коли нас двічі об’єднували зі спортом, то начальниками об’єднаних управлінь завжди були чоловіки спортсмени. Тут якраз чітко простежується гендерна проблематика.
- Стосовно гендеру. Я звісно не був у приймальнях всіх керівників Вінниччини, але в кілька десятків все-таки заходив. І ніде не бачив секретаря чоловіка, окрім вашої приймальні. Чи може він просто зараз тимчасово когось підміняє?
- Це багатьох дивує, хто заходить до мене … Але Руслан – не секретар. Фактично він виконує функції мого помічника і є спеціалістом загального відділу департаменту. Так сталося: секретар у переддекретній відпустці, а Руслан тимчасово працює за двох. Ми зараз шукаємо іншого секретаря.
- Мабуть Руслан менше бере лікарняні, не ходить в декретні відпустки…
- Це так. А ще важливе питання чисто фізичного захисту.
- Це жарт?
- Абсолютно ні, в соціальній сфері буває всяке. У мене вистачає відвідувачів знервованих, ображених…
- Ще одне, можливо, дивне питання. Цукерки та печиво на столі для нарад у вашому кабінеті – це данина якійсь моді? Вони справжні, чи це така гарна декорація? Їх хтось колись реально їсть?
- Що значить «справжні»?! … Будь ласка, пригощайтеся. По-перше, це знімає якісь психологічні бар’єри у працівників…
- А не напружує їх?
- Ні! Працівники департаменту, які часто в мене бувають, вже не питають дозволу. Решті та відвідувачам пропоную пригощатися.
По-друге, це «круглий» (насправді овальний) стіл, за яким ми часто робимо колективні мозкові штурми. В такі моменти цукерки дуже доречні, адже глюкоза покращує роботу мозку.
- Наталя Михайлівна, якщо солодощі для відвідувачів і працівників ви купуєте за власний кошт, що вам на це каже чоловік? .
- По-перше, мій чоловік ніколи мене не питає, на що я витрачаю кошти . По-друге, окрім тих цукерок, які купила я, тут є й ті, що принесли відвідувачі . Так, відвідувачі бувають різні .
Ми намагаємося боротися з цими презентами, але люди все одно їх інколи приносять. Всі вони ставляться на цей стіл і розкриваються.
- Раз ви вже згадали за чоловіка… Звідки ви родом, з якої родини, де і як навчалися?
- Народилася я в Вінниці. Дитинство й молодість пройшли в одному кварталі: 27-ий садочок, закінчила 32-у школу біля батьківського дому, потім педуніверситет.
- Відмінниця?
- Так, школу й факультет «вчитель початкових класів англійської мови» закінчила з відзнакою. Не пішла в школу, тому що під час навчання працювала в школі і зрозуміла, що моя ініціативність та активність буде тільки дратувати моїх колег. Слава Богу, мені запропонували роботу в управління сім’ї та молоді, з яким я ще раніше проводила спільні проекти.
Згодом я закінчила одеський регіональний інститут державного управління при президентові України, теж з відзнакою, вступила до аспірантури й закінчила її. Навіть написала кандидатську дисертацію в сфері молодіжної політики, он вона в шафі лежить. Але я не захистила її, бо саме в той момент мені запропонували стати директором департаменту; я погодилася і тепер не маю часу на професійне заняття науковою діяльністю.
Мій батько зі звичайної сільської родини Літинського району, інженер за фахом. Працював на колишньому підшипниковому заводі. В часи перебудови заради забезпечення сім’ї пішов в кооператив, потім почав займатися будівництвом. Зараз копає криниці. Для мене це ідеал чоловіка, який має величезне серце, гострий розум та золоті руки.
- То Григорій Заболотний – колишній голова облради та нардеп – не ваш родич?
- Ні, ми не родичі. До речі, це питання мені ставлять вже багато років…
Мама моя працювала в політесі молодшим науковим співробітником. В неї зарплата була 85 радянських рублів, коли в тата на заводі – 400; це з приводу гендерної політики і оцінки наукової праці . Потім вона перейшла працювати в школу, де досі працює вчителем – до речі, заслужений вчитель України.
В мене є молодша сестра, вона займається бізнесом, швейною та кондитерською справами.
Зараз батьки живуть недалеко від нас. Зважаючи на мій щільний графік, вони дуже допомагають мені з дитиною.
- У вас одна дитина?
- Так, в мене одна донька - Злата. Я вважаю, що вона в мене дуже вчасно народилася, я стала мамою майже в 32 роки – це було виважено. Не зважаючи на своє величезне навантаження, в плані розвитку особистості я можу багато дати своїй дитині. Злата з 3 років захоплюється художньою гімнастикою, займається в спортивному клубі «Прем’єра», для свого віку має великі здобутки – двічі чемпіонка Вінницької області у свої віковій категорії. Вона закінчила перший клас 25-ої окремої початкової школи з поглибленим вивченням англійської мови, не зважаючи на те, що ми живемо в іншому боці Вінниці. Я бачу, що це дуже гарна школа, в нас не було жодного ранку, щоб Злата не хотіла до неї йти. Я вважаю, що без знання англійської мови на гарне майбутнє не варто сподіватися. Але поки вона виросте, то мабуть знання східних мов буде теж необхідним.
- А ви самі володієте англійською?
- Звісно, я ж за освітою вчитель початкових класів з англійської мови. Постійної розмовної практики в мене нема. Але виїжджаючи за кордон, або приймаючи іноземні делегації, моє знання англійської дається взнаки. Наприклад, під час зустрічі з румунською делегацією я почула, що молода перекладачка внаслідок недостатнього розуміння специфіки соціальної сфери не повністю передає зміст того, що я кажу. Тому я сама англійською пояснила іноземцям важливі деталі.
- Повертаємося до вашої сім’ї, нарешті чоловік.
- Юрій родом з Козятинського району, закінчив історичний факультет вінницького педуніверситету. Він - підприємець, займається рекламним бізнесом. В сім’ї справжнім державним службовцем має бути хтось один . Про мою роботу ми з чоловіком говоримо тільки тоді, коли мені треба виговоритися. Коли я мовчу, то краще мене не питати. Звісно, я переконана, що моєму чоловікові зі мною дуже пощастило. З іншого боку розумію, мати дружину керівника непросто. Наприклад, нерідко в нашій сім’ї є що їсти лише тому, що Юра дуже гарно готує.
- Скільки в українській сім’ї має бути дітей?
- Бажано двоє, не менше. Те, що в мене е сестра, мені по життю дуже допомагає. Сім’я дає найдорожче – людей, з якими ти можеш відверто радитися. Принаймні в моїй родині це так. Чи зважуся я сама на другу дитину? Цілком можливо, але не впевнена.
- В усьому світі простежується цікава тенденція: заможніші й розумніші сім’ї, можливо крім олігархів і мільярдерів, народжують менше дітей, чим бідніші й менш освічені. Тоді коли державі й суспільству була б корисною протилежна ситуація. Мабуть це характерно й для Вінниччини? Чому це так?
- Це так. Будь які фінансові стимули, спрямовані на підтримку безпосередньо народжуваності (прямі вигоди, які родина отримує одразу після народження дитини) призводитимуть до росту народжуваності серед менш захищених верств населення. А це призводить до зростання кількості соціальних сиріт – тобто фактичних сиріт при живих батьках. Що є серйозною проблемою, яка потребуватиме значних додаткових витрат з бюджету, тобто з кишень платників податків.
Ви мабуть запитаєте: «А коли ж будуть народжувати більш благополучні родини?» Відповідаю: за умови стабільності.
В нас під час виборів можна пообіцяти збільшити допомогу при народженні дитини. Це справді збирає голоси електорату й підвищує народжуваність, якщо обіцянку виконають. Але потім за рахунок додаткових витрат на неблагополучні родини (наприклад, на прийомні сім’ї та дитячі будинки сімейного типу) суспільна користь таких кроків нівелюється. Просто дуже багато людей використовують допомогу на дітей на власне існування, а не на розвиток і підтримку дитини.
- Наталя Михайлівна, ви надзвичайно активна людина. Іноді здається, що ви буваєте одночасно в різних місцях: наради, конкурси, флешмоби, благодійні та інші акції за вашою участю йдуть безперервно. При цьому ваша зовнішність завжди бездоганна. Але при цьому зараз зблизька я бачу на ваших руках псоріаз, якщо не помиляюся. А це автоімунне захворювання нерідко провокується й посилюється стресами. Це у вас з’явилося на цій роботі?
- Псоріаз в мене з класу другого, третього. Але він не був таким помітним. Значний час взагалі була повна ремісія, тобто його не було. Але на цій роботі знову з’явився, і поки що мені не вдається його звести.
- Це для вас болюча тема, не варто згадувати в інтерв’ю?
- Як бажаєте. В мене станом на сьогодні з приводу псоріазу немає комплексів. А стосовно часу, я люблю лягати пізно. Але оскільки дитині на 8:30 в школу, встаю я в 6:45. На власну зовнішність я витрачаю дуже мало часу – дякую мамі, татові та природі. Але є жорсткі правила, яких я дотримуюся. Наприклад: речі, в яких я збираюся завтра йти на роботу, мають бути підготовлені сьогодні звечора.
- Ви водій? Вас чоловік возить? Чи маєте службову машину?
- Взагалі мене возить водій. В сім’ї в нас одна машина. Водити машину я вмію, маю права. Але сама за рулем не їжджу. Хоча б тому, що нерідко прямо в машині на дорозі доводиться вирішувати дуже неприємні робочі нагальні проблеми по телефону; а це, зрозуміло, сильно відволікає увагу й створює аварійні ситуації. Тому в цілому водії у високопосадовців – це не просто комфорт, це безпека на дорозі.
Я можу їздити і громадським транспортом, але мені часто доводиться бувати в різних місцях, тому без службової машини я просто б не встигала.
- Наталя Михайлівна, скільки у вас на Вінниччині підлеглих? Безпосередньо підпорядкованих чи опосередковано…
- Близько п'яти тисяч.
- А скільки тут в департаменті?
- Разом зі мною 65.
- І як ви гадаєте, вони вас оцінюють, як жорсткого керівника?
- Це краще у них запитати … Я сама себе жорстким керівником не вважаю, в контексті того, що я не самодур. Але я дуже вимоглива як до себе, так і до своїх працівників, і справедлива. Нехай хтось спробує заперечити …
- А скількох вінничан обслуговують п'ять тисяч ваших колег?
- Коли мене запитують, чим займається департамент соціальної та молодіжної політики, я відповідаю: «Всім». Простіше мабуть сказати, чим ми не займаємося. Всі мешканці області прямо чи опосередковано є отримувачами соціальних послуг. Соціальні служби супроводжують людину від народження до смерті. Розпочинаємо з пакунку малюка і допомоги при народженні дитини, потім щомісячна допомога до 3 років. Якщо мати одиначка, або сім’я малозабезпечена, то сім’я отримує допомогу й далі… Різноманітних допомог, пільг, субсидій в Україні дуже багато.
- Ну да, і де ж це на нас всіх набрати платників податків? Вінниччина заробляє на свої соціальні видатки, чи наш регіон дотаційний?
- Станом на зараз Вінницька область не є дотаційною. Навпаки, останніми роками у нас зростає економіка, відкриваються нові промислові потужності, потужно додає сільське господарство. А це дозволяє збільшити фінансування нашої галузі. Адже за останні роки ми отримали нові категорії додаткових отримувачів соціальної допомоги і послуг: учасники АТО та сім’ї загиблих героїв, внутрішньо переміщені особи. Бюджет Вінницької області сьогодні дозволяє нам збільшувати видатки на соціальну сферу.
- Скільки установ та закладів Вінниччини перебувають у вашому прямому чи опосередкованому підпорядкуванні?
- В прямому підпорядкуванні 18 обласних закладів і установ. В опосередкованому 33 управління соціального захисту райдержадміністрацій та міст обласного значення, а ще 33 територіальних центра соціального обслуговування та послуг, в яких 27 стаціонарних відділень (це будинки геріатричного профілю в мініформаті)…
- Тобто, близько сотні прямо чи опосередковано підлеглих вам керівників по всій області призначаються місцевими райдержадміністраціями чи міськими радами. І вони від вас не так то й сильно залежать. Чисто теоретично - це велике поле для різноманітних конфліктів.
- Так і є!... Звісно, мені з одного боку було б простіше, якби я мала прямий вплив на призначення і звільнення керівників. Але з іншої сторони діюча система дозволяє реалізувати принцип стримування і противаг. Коли керівники призначаються на місцях, враховується їх авторитет, досвід. Сидячи в кабінеті у Вінниці, знати всіх людей в районах неможливо. Тому ідеальної системи нема, потрібно знаходити баланс. Сьогодні нам це вдається різними шляхами. Інколи до надриву в голосі доводжу комусь необхідність виконання його обов’язків. А хтось сам з задоволенням підтримує всі наші ініціативи та прагнення. Але завжди потрібен системний контроль з нашого боку.
Хочу похвалитися проведенням відеоселекторних обласних нарад, які проходять за цим же столом за допомогою відеозв’язку. Не потрібно людям з районів постійно їздити до Вінниці, витрачати кошти. Керівникам на місцях зручно залучати своїх профільних фахівців, адже керівник всі напрямки роботи досконало знати не може. До того ж на такі наради ми запрошуємо профільних заступник голів райдержадміністрацій чи міських голів, щоб вони були в курсі, як їхній район чи місто виглядають на фоні решти. Районам так зручніше свої питання й проблеми піднімати, на що ми можемо оперативно відреагувати. Я не можу сказати, що всі на 100% мною задоволені, але за 3 роки департаменту нам вдалося виробити функціонуючу систему. Всі знають, що потрібно працювати – «профілонить» не вдасться.
- Оскільки я ледачий, то не хотів би бути вашим підлеглим… А кому крім облдержадміністрації та обласної ради ви підпорядковуєтеся, маю на увазі в Києві?
- Наш департамент підпорядковується міністерству соціальної політики, міністерству молоді та спорту, міністерству тимчасово окупованих територій і новоутвореному міністерству ветеранів в частині реалізації політики та наданні допомоги учасникам АТО.
- Чи потрібно стільки міністерств? Хіба це не можуть бути відділи одного міністерства?
- Навряд чи це все можна зібрати в одне міністерство. Є різні думки стосовно міністерства ветеранів, і вони абсолютно протилежні, побачимо з часом. На Вінниччині 17 тисяч учасників АТО, вірогідно окреме міністерство могло б краще захищати їх права.
- А якими соціальними послугами чи виплатами вам особисто коли-небудь в житті доводилося користуватися?
- По-перше, як мама, я отримувала допомогу при вагітності й пологах. Потім я отримувала 760 гривень в місяць допомоги на дитину до трьох років та 130 гривень декретних… Жахливі часи, хочу сказати. Для жінки, яка завжди працювала, починаючи зі студентських років, звісно, це було мало. Я настільки звикла до самостійності, що інколи просто забувала сказати чоловікові, що мені не вистачає коштів. Тому я добре знаю, що ця допомога не достатня. З іншого боку, якщо сім’я виважено підійшла до народження дитини, вони не розраховують на державну допомогу.
- Зрештою, ще зовсім недавно, наприклад в 2003-му, коли народилася моя дочка, цієї допомоги взагалі не було…
- Наталя Михайлівна, вам в тій чи іншій мірі потрібно контролювати безліч соціальних програм та напрямків. Які з них самі важливі для Вінниччини?
- Якщо мова за цільові програми обласної ради, то департамент є виконавцем 7 програм. Деякі з них є дуже великі. Наприклад, комплексна програма соціального захисту населення Вінницької області. Або програма сімейної політики Вінницької області, яка містить підтримку родин, протидію насильству в сім’ї, запобігання торгівлі людьми, гендерну політику. Чи пільгові перевезення, або допомога учасникам АТО. Єдина програма, яка не фінансується обласним бюджетом – програма зайнятості населення; вона винятково державна. Я не можу сказати, яка програма є найголовнішою, я готова при захисті бюджету битися за кожну з них.
Я категорично не хочу, щоб соціальну сферу сприймали тільки, як допомогу та субсидії матеріальні. Я постійно вживаю словосполучення «соціальні послуги», адже це також, наприклад, робота з особами з інвалідністю, облаштування інклюзивності (доступності) середовища для людей з обмеженими можливостями. Це то, що одразу прямо не «пощупаєш». Але без поступових заходів, які прописані в програмі, не буде сталого розвитку. Скажімо, є виплата пенсій по інвалідності, але вони не здатні збудувати доступне інклюзивне середовище. А ми сьогодні проводимо, зокрема, олімпіади для діток з обмеженими можливостями; єдині в Україні організовуємо двотижневий відпочинок для батьків, які доглядають за своїми дітьми, при цьому діти отримують гарний догляд. Я впевнена, коли ми говоримо про деінституалізацію, або закриття великих закладів (інтернатів), без таких послуг, які закладені саме в обласних програмах, ми цього ніколи не зробимо.
- Все в житті, і соцзахист теж, впирається в гроші. Існує одна філософська думка: «Коштів ніколи й нікому не буває достатньо». Є інша: «В кожного рівно стільки грошей, скільки йому потрібно». Мені здається, чи вони насправді заперечують одна одну? Яку з них ви вважаєте більш правильною?
- На філософські питання можна говорити дуже довго. Кожна з цих тез по своєму правильна, але в залежності від обставин і людини. Скажу, що для мене кошти є не самоціллю, а ресурсом. Мабуть тому їх завжди не вистачає.
- А чому тоді не можна роздати нам стільки грошей, аби всім нарешті вистачило? - Це нагадує наші передвиборчі обіцянки: в 3 рази збільшити пенсії і зарплати, не маючи під цим жодного економічного підґрунтя. Такі дії тут же призводять до інфляції, а то й гіперінфляції, яку Україна вже проходила в 90-их роках; і в підсумку населення і держава стають ще біднішими, ніж були.
До того ж, якщо провести певний експеримент і роздати досить великій групі бідних людей великі гроші, то за деякий час значна кількість цих людей знову буде без коштів. І навпаки, навіть з бідного середовища виходять люди, які гарно заробляють й мають кошти.
Тому неможливо досягнути якоїсь ідеальної справедливості, коли б всі жили однаково.
- На що найбільше не вистачає грошей созахисту Вінниччини?
- На соціальну інфраструктуру, в тому числі на сучасні заклади. Всі наші інтернати переважно ще радянського типу – дуже великі, розташовані в віддалених місцях. Щоб їх привести до ладу, потрібні дуже великі кошти.
Але є досвід Румунії. Коли вони увійшли в ЄС, у них з’явилися кошти, вони почали ремонтувати величезні заклади. Але переконалися, що в них важко створити комфортні умови, і складно їх утримувати. Сьогодні вони йдуть до малокомплектних закладів, які надають якісніші та дешевші послуги.
В Україні теж уряд почав виділяти кошти на побудову малих групових будиночків; там має бути не більше 12 пацієнтів в кожному.
А ще за кордоном є будинки підтримуваного проживання – там живуть люди з інвалідністю, яким соціальні працівники допомагають інтегруватися в соціум. Нам теж такі потрібні.
- А на що найбільше не вистачає грошей департаменту соцполітики облдержадміністрації?
- За цих 3 роки нам вдалося кардинально змінити оснащення департаменту. У нас в кожному кабінеті є мультифункціональні пристрої, в нас є принтери третього формату, мультимедійна техніка. Але техніка поступово виходить з ладу – хотілося б зробити оновлення. Не все нам вдалося замінити завдяки проекту, який ми виграли в міжнародному турецькому фонді; дякуючи йому ми змогли зробити ремонт і переїхати в «книжку». Не вистачає нам кількох машин, щоб могли їздити по районам, адже ми проводимо різні заходи по всій області, іноді одночасно; а оренда машин коштує дорожче утримання власних. У нас є два комплекти звукопідсилення, але потрібні ще кілька. Добре, що ми створили громадський центр «Квадрат», в якому є сцена для молодіжних заходів, зал, студії запису тощо.
- А на що не вистачає грошей Наталі Михайлівні Заболотній?
- Мені, як фізичній особі, коштів достатньо . Хоча все це відносно. Більше коштів – дорожчі речі. Менше – дешевші. Тим паче, що не завжди те, що дорожче, є кращим за дешевше…
Але в мене дитина займається художньою гімнастикою. Уявімо, що мене запитали: «Підкажи ідею, що можна збудувати у Вінниці? Ми дамо тобі кошти». Я б тоді побудувала спортивний центр для художньої гімнастики, якого, до речі, немає взагалі в Україні. В нас навіть в залі української федерації стеля заввишки 8 метрів, а має бути 14 м – для того, щоб вільно підкидати вверх обруч, м’яч, стрічку та інші предмети. А в Вінниці взагалі окремого спеціалізованого залу нема. Тож, якби у мене була така можливість, я б із задоволенням збудувала центр художньої гімнастики.
- Продовжуємо тему грошей і їх раціонального використання. Чи не призведуть готівкові субсидії до зростання комунальних боргів? Я маю кількох знайомих, які гроші отримали, але витратили їх не на комунальні платежі, а на інші цілі.
- В цілому – Україні потрібно виховати відповідального споживача. Але якщо ваші знайомі так і не заплатять за комунальні послуги, вони надалі не будуть отримувати субсидії. А якщо ж така людина борг все-таки погасить, то надалі отримуватиме субсидії в безготівковій формі. Тому це не повинно призвести до росту комунальних боргів.
Інша справа, що в нас і заможні люди подекуди не платять по кілька місяців за комунальні послуги тільки тому, що їм ліньки.
Головний же плюс монетизації – готівкової чи безготівкової – унеможливлення корупції. Тепер постачальники не можуть маніпулювати ресурсами, спожитими населенням і підприємствами за рахунок великої різниці між тарифами для них. Оскільки тарифи для населення менші, промислові користувачі раніше намагалися отримати ресурси, які списувалися на населення. Звісно, це було можливим лише при корупційній зацікавленості постачальників.
- Вимоги до фахової підготовки спеціалістів постійно зростають. На відміну від їх зарплат. Яка ситуація з кадрами в соцзахисті взагалі в області?
- Сумна, особливо в районах . Там ще менші зарплати, ніж у нас, і просто мало робочої сили. Молодь виїжджає чи в обласний центр, чи в Київ, чи за кордон.
Але в департаменті вакансій нема. Ми весь час шукаємо людей, активно стажуємо молодь. Вигадуємо, як привабити державною малооплачуваною роботою найбільш талановиту молодь. За останні роки зарплата в нас значно виросла, але ж і життя стрімко подорожчало.
А ще є величезний розрив між тими, кого готує освіта, і тими, кого потребує ринок праці. Зазвичай до нас приходять випускники з теоретичними знаннями, а потім на практиці ми маємо їх навчити працювати. Хоча в будь-які сфері на роботі потрібні одразу фахівці.
- Наталя Михайлівна, якими суспільно корисними справами ви займаєтеся окрім роботи?
- Є кілька відомих волонтерів, які регулярно їздять на схід на «нуль» (передові позиції на фронті) і допомагають нашим військовим на Донбасі, тому я із задоволенням їх підтримую. Багато різних благодійних проектів, наприклад по підтримці діток з інвалідністю, або творчі конкурси й фестивалі. Я це дуже люблю, бо сама професійно займалася танцями. На жаль я не встигаю побувати на всіх тих акціях, які підтримую, бо не маю часу. Наприклад, треба з донькою робити домашні завдання.
- Кажуть, крім педагогічної освіти для навчання дітей потрібно мати вроджений хист. У вас він є?
- Мабуть. Я переконана, що я була б дуже гарним вчителем. В свій час я представляла свій університет на всеукраїнських олімпіадах з педагогічної майстерності і виборювала призові місця. І роблячи завдання з дитиною, я дякую долі за те, що в мене є педагогічна освіта.
- Ви займаєтеся спортом?
- Не маю часу. Хоча пообіцяла донці, що ми почнемо з нею бігати.
- У вас є хобі? Яку слухаєте музику?
- Слухаю різну музику. Не люблю російську попсу, вона для мене примітивна. Люблю сучасну українську музику, яку слухаю переважно в машині по радіо.
Люблю почитати на відпочинку. Або щось дуже легке. Або щось таке, що дозволяє переоцінити те, чим ти займаєшся, і вплинути на подальший розвиток. Зараз читаю Айн Ренд «Атлант розправив плечі».
- Останнє питання. У вашому робочому кабінеті просто розкішні підвіконня, з точки зору любителя вазонів. І на них безліч орхідей та інших рослин. Це ваше хобі?
- Я дуже люблю живі квіти, за якими потрібен професійний догляд, на що в мене нема часу. Але в департаменті є дівчата, які це дуже люблять, добре вміють і знають - це вони за ними доглядають. А вдома в мене вазонів немає
